я особисто намагаюся вживати такі самі назви, якими послуговуюся і в наукових працях.
Олександр абсолютно правий, що це лише проблема звички.
насправді нові (для людини) назви, які не є асоціативними (напр., собака єнотоподібний або свиня морська) сприймаються і вкорінюються відразу. прикладом може бути назви "ондатра" ("мускусний пацюк") та "нутрія" ("болотяний бобер"). таких прикладів, насправді, купа, і я це неодноразово описував у спеціальних статтях на цю тему.
але важливо підкреслити інше - освітянську місію. зокрема, мені дуже подобається ідея Веніаміна Епштейна, нашого колись харківського колеги, який багато займався історією і розвитком природничого знання) про те, що науковець упродовж свого зростання має пройти шлях розвитку своєї галузі науки, включаючи збагачення знаннями вихідними і найсучаснішими. так само й кожна пересічна людина. врешті, мову ми вчимо так само - від найпростіших слів до кучерявих виразів і галузевого сленгу.... колись я не знав, чим відрізняються дикі кози (сарни), як казав мій дід, від кіз свійських. мені він їх показував неодноразово, коли я ходив з ним пасти "товар" (тобто маржину, худобу).
так само я не міг збагнути, що "летючі миші" - це якісь дуже інші миші, а не просто звичайні миші з крилами. але тоді я мав років 5-7. слово кажан - це власна назва, а наявність назви - це визнання власної сутності об'єкту або явища. тож називництво у кожному разі несе просвітницьку функцію. як я вивчив слово "сарна" лише через 20 років після знайомства з об'єктом, а слово "пергач" - тільки років 10-15 тому, так і інші знайомляться з цими назвами пізніше освоєння слів "мама", "сонце", "вода", "метелик" та ін. але вивчення назви - це шлях до розуміння різноманіття світу, це формування уявлення про окремішність того чи іншого об'єкту в голові кожного, хто вчиться. для тих, хто не вчиться, - немає різниці між дикою і свійською козою, окрім того, що в дику можна стріляти, а у свійську краще не цілити. і "миші" всі одного виду, хоч довговухі, хоч короткохвості.... учні - ті, що дійсно вчаться (або яких ми дійсно хочемо вчити), навчаться. без проблем. навіть не задумуються. у школі за кожну навчальну годину учень вчить від 1 до 5 або й 10 нових для нього спеціальних термінів і понять. вчить без проблем, але тільки той, хто хоче отримувати нові знання.
тут мені на думку спадає цікава паралель (у продовження думок В. Епштейта):
уявімо, що ми потрапили в часи Ліннея, десь у 17650-1760 роки. що би ми знали про фауну? Ліннеївські види - це наші роди або й родини! і нічого поганого в тому не було: такий був рівень знань. сучасну теріофауну України (бл. 100-120 видів залежно від способу підрахунку) ми мали би звести до максимум 40 видів десь 10 родів! (до речі, треба би такий аналіз зробити!) для багатьох пересічних природолюбів а тим паче просто городян початку 21 століття і того забагато! якось живуть. і задоволені. навіть чупакабр бачать і ідентифікують, хоч це суміш 5-10 видів карнівор, яких вони просто не знають, хоча діди знали! ще: за оцінками Миколи Шарлеманя ("Природа й люди Русі"), у літописних документах розрізняли лише до 10 видів ссавців! і цього вистачало! тепер же школяр, якщо напряжеться, згадає мінімум ліннеївський набір! а той, хто хоче потратити на біофак - удвічі більше.
то ж просвіта - це сила. як назвете дитині або й дорослому тварину - так вони й будуть її знати.
наостанок ще приклад з пергачем: рік тому прес-служба нашого університету (Луганського національного) розіслала прес-реліз (теж вивчили ж ми це слово!) з новими науковими здобутками лабораторій, згадавши й "пергача донецького". врешті мав півсотні інтерв'ю і стільки ж передруків того сегменту релізу, що стосувався пергача - хоч україномовних, хоч російськомовних. і ніхто не питав, чому саме слово "пергач", частіше питали "чому донецький" і "чим відрізняється"... назва "пергач" не тільки не сполошила, але й умножилася в десятках електронних видань (
google : пергач донецький).