|
Рід Сліпак — Spalax Gueldenstaedt
Таксономічна належність
Клас — Ссавці (Mammalia),
ряд — Гризуни (Rodentia),
родина — Сліпакові (Spalacidae),
рід сліпак — Spalax Gueldenstaedt, 1770.
у складі роду бл. 12–15 видів,
у фауні України — 5 видів:
Spalax graecus, S. zemni, S. arenarius,
S. microphthalmus, S. leucodon
(останній вид нерідко розглядають у складі окремого роду/підроду
Nannospalax).
Окрім сліпаків, до родини Spalacidae відносять
також ще три підродини (таксони і ранги — за
«Mammal species of the World», українські назви —
за Коробченко, Загороднюк, 2009):
підродина Myospalacinae (цокори) —
рід Myospalax (цокор), рід Eospalax (кол.
Myospalax ex gr. “fontanierii”)
підродина Spalacinae (сліпаки) — рід Spalax
(сліпак), рід (часто як підрід) Nannospalax («сліпець»)
підродина Rhizomyinae (різоміси) — рід Rhizomys (різоміс),
рід Cannomys (ритник)
підродина Tachyoryctinae (кертиці) —
рід Tachyoryctes (кертиця).
Поширення сліпаків в Україні
Загалом сліпаки у своєму поширенні повязані
зі степовою та лісостеповою природними смугами. Максимальні
показники чисельності кожного з видів (і роду загалом)
характерні лише для південних і південно-східних частин
видових ареалів. На півдні зосереджена і найбільша кількість
видів і внутрішньовидових форм, статус яких викликає постійний
інтерес систематиків та еволюціоністів.
Карта поширення видів сліпаків і хромомосні
числа сліпаків (за: Коробченко, Загороднюк, 2009).
Раритетні види сліпаків
Наразі всі види сліпаків, за винятком лише
Spalax microphthalmus, включені до "Червоної
книги України", у т. ч. (у термінології ЧКУ
і з категоріями, визначеними Національною комісією з питань
ведення Червоної книги України):
сліпак білозубий — Nannospalax
leucodon (Nordman, 1840) — категорія "Недостатньо
відомий",
сліпак подільський — Spalax zemni (Erxleben,
1777) — категорія "Недостатньо відомий",
сліпак піщаний — Spalax arenarius Reshetnik,
1939 — категорія "Неоцінений",
сліпак буковинський — Spalax graecus Nehring,
1898 — категорія "Недостатньо відомий".
Нариси про ці види на сторінках ЧКУ-2009
можна переглянути прямо тут (пдф
2,2 мб). Нижче наведено описи двох найбільш обмежено
поширених в Україні видів сліпаків — буковинського (Spalax
graecus) та піщаного (Spalax arenarius)
— на підставі нарисів, представлених у виданні "Ссавці
України під охороною Бернської конвенції" (1999).
Сліпак буковинський — Spalax
graecus
Таксономія. Повна наукова
назва виду: Spalax graecus Nehring, 1898. Інші
назви виду: сліпак грецький. Один з 5 сучасних видів роду,
один з чотирьох видів роду у фауні України (Топачевський
1969).
Біологічна характеристика.
Типові біотопи — ділянки залишкових цілинних земель, пасовища,
сіножаті, схили ярів та узлісся, а також узбіччя польових
доріг, полезахисні лісосмуги, присадибні ділянки та поля
з посівами культурних рослин. Сліпак — високо спеціалізований
землерий, що живе в довгих (до 200 м) розгалужених норах.
Площа індивідуальних ділянок від 90 (у молодих) до 250
кв. м (Янголенко 1961). Гніздова камера переважно одна,
вистелена сухими травами; комори розташовані на глибині
до 1,5 м. Живиться корінням, у раціоні понад 50 видів
рослин; зимові запаси становлять від 0,5 до 12 кг (звичайно
1–4 кг запасів), за добу споживає корму, що прирівнюється
до маси тіла сліпака. Статева зрілість настає на третій
рік життя. Самка на початку року (січень–березень) родить
2–3 малят, і вже в травні молодь переходить до самостійного
життя (Янголенко і Філіпчук 1990).
Географічне поширення. Вузькоареальний
східнокарпатський ендемік. На території України зустрічається
лише на території Буковини в межах двох районів Чернівецької
обл. — Сторожинецького і Глибоцького (Янголенко, 1959,
1966). Поширений також на території Румунії (Хамар 1974).
Оцінка стану популяцій. Сучасна
чисельність української популяції оцінена у 1,5 тис. особин
(Філіпчук 1994). Щільність сліпаків у місцях їх перебування
становить в середньому 0,2–0,4 особини на гектар, рідко
4–10 ос./га (ibid.). Фактором вразливості і зменшення
загальної чисельності виду виступає інте-нсивна господарська
діяльність людини, включаючи розорювання цілини, застосування
пестицидів і мінеральних добрив та ін.
Заходи охорони. Спеціальних
заходів охорони для виду не потрібно. Вид занесено до
Європейського (1991) червоного списку та у додаток ІІ
до Бернської конвенції. Вид має ІІІ охоронну категорію
згідно з «Червоною книгою України» (Філіпчук 1994). Охороняється
на території заказника державного значення «Цецине», що
у Чернівецькій обл. Для збереження виду необхідно надати
охоронний статус новим ділянкам, де є типові для виду
біотопи та виявлено місця оселення цього виду.
Сліпак піщаний — Spalax arenarius
Reshetnik 1941
Вид, включений до обох видань Червоної
книги Україні (ІІ кат.; Селюніна 1994b). Розглядається
як дериват задонського Spalax giganteus Nehring
(Топачевський 1969). Вузькоареальний ендемік півдня України,
поширення обмежено нижньодніпров-ськими пісками в межах
Херсонщини та Миколаївщини (Решетник 1941). Мешканець
піщаного степу, зустрічається на луках, пасовищах і перелогах;
чисельність оцінена у 100 тис. екз. (Селюніна 1994b; див.
також: Гізенко 1985). Вузькоспеціалізований землерий,
що з'являється на поверхні лише в період розселення молоді.
Живиться корінням і цибулинами степових рослин. Родить
раз на рік 3–4 малят; в Чорноморському біосферному заповіднику
щільність популяцій становить 2 ос/га (Селюніна 1994b).
Вид скорочує чисельність та ареал в зв'язку з освоєнням
степу та залісненням пісків. Рекомендуємо включити його
у додаток 3 до Бернської конвенції.
Відомості наводяться (з невеликими
змінами) за:
Загороднюк І., Філіпчук Н. «Бернські»
види гризунів у Червоній книзі України (Spermophilus
citellus, Sicista subtilis, Spalax graecus) // Ссавці
України під охороною Бернської конвенції / Під ред. І.
В. Загороднюка. — Київ, 1999. — С. 155–162. — (Праці Теріологічної
Школи, випуск 2). >>>
(pdf 130 kb)
Кондратенко О., Загороднюк І. Степові гризуни
як кандидати до Бернських списків // Ссавці України під
охороною Бернської конвенції / Під ред. І. В. Загороднюка.
— Київ, 1999. — С. 185–191. — (Праці Теріологічної Школи,
випуск 2). >>>
(pdf 120 kb)
Коробченко М., Загороднюк І. Таксономія та
рівні диференціації сліпаків (Spalacidae) фауни України
і суміжних країн // Науковий вісник Ужгород. ун-ту. Серія
Біологія. — 2009. — Вип. 26. — С. 5–14.
>>> (pdf 1,5 mb)
|
