Про назви ссавців України

Родовий обсяг, основи поділу та межі систематичних груп ссавців на рівні родин і вище прийнято згідно із зведенням Мак-Кенни та Белл "Класифікація ссавців вище видового рівня" (McKenna, Bell, 1997). Повний список ссавців України включає 30 родин 10 рядів 5 надрядів. Ці родини представлені 79 родами та 144 видами. До переліку включено як роди і види, що вимерли в літописні часи, так і ті, що з'явилися внаслідок штучної інтродукції та інвазій природним шляхом. В основу покладено огляди автора “Контрольний список теріофауни України” (1999) та “Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви” (2001), низку інших спеціальних публікацій автора щодо окремих систематичних груп та регіонів, які, у свою чергу, базуються на оглядах Шарлеманя (1920), Мигуліна (1938), Корнєєва (1952, 1965) Татаринова (1956), Сокура (1961), а також словник Маркевича і Татарка (1981).

Основною назвою є назва роду, яка є іменником у називному відмінку однини, в усіх можливих випадках це уніномінальна назва [1]. В усіх випадках бажано уникати біноміальних назв родів та вживання родових назв у формі прикметників або іменників у множині (Загороднюк, 2001) [2].

На основі родової назви формуються назви таксонів всіх інших систематичних груп: видова — шляхом додавання означення до родової назви (напр., лис степовий); назви родин — шляхом давання до назви типового роду родинної кінцівки “-ові” (-еві, -ачі); назви рядів — шляхом додавання до родової назви кінцівки “-подібні”. Отже, назви надродових груп — це прикметники у називному відмінку множини. Родова назва, подана у множинні, є відповідником назви триби (напр., нічниці = триба Myotini) чи нетаксономічної групи як частини родини (напр., “миші” = дрібні Muridae). Уніфікація назв вищих таксонів (Роддендорф, 1977; Starobogatov, 1984, 1991; Загороднюк, Покиньчереда, 1997) передбачає їх типіфікацію: так, назва “мідицеподібні” (=землерийки) вказує на типовий рід “мідиця” і ранг ряду (“-подібні”).

Докладно правила формування та вживання родових назв і використання їх при формуванні назв надродових груп викладено автором раніше (Загороднюк, 2001). Для родин і надродинних груп паралельно із уніфікованими можуть вживатися також описові назви (напр., землерийки, кажани) або українізовані форми відповідної латини (напр., тальпіди, кріцетиди, гліреси, архонти, примати, унгуляти). Хоча національні назви тварин не підлягають правилам Кодексу зоологічної номенклатури, мова у кожному разі йде про назви таксонів, а не власні імена тварин (типу Сірко або Білка), і при можливості вибору автор зупиняв свою увагу на тих версіях, які найповнішою мірою відбивають погляди на таксономію ссавців. Власне тому відхилення від правил уніфікації та типіфікації у цій новій версії списку фауни України мінімізовані, і автор всюди, де міг, уникав назв типу "морська свиня" (бо не свиня, хоча й морська) і морська свинка (бо не молода "морська свиня"); те саме стосується "земляного зайця" (=тушкана), "зінського щеняти" (=сліпака), "миші лісової з роду миша польова" та "миші витічної" (мишака), "миші березової" (мишівки), "миші летючої" (кажана) тощо.

У таких контекстах поняття "свиня", "собака", "миша", "коза" та ін. означає щось більше за обсягом від роду як класифікаційної категорії: напр., "миші" — щось дрібне і сіре, а "пацюк" — велика миша, а велика миша, що риє нори, — вже не просто "пацюк" (той, що живе біля паці), а "щур", хоч "звичайний", хоч "водяний"... Таку лінію можна продовжувати без кінця. А свідчить все це лише про одне: назви формувалися на основі назв певних заздалегідь відомих об'єктів (екоморфологічних типів), а розвивалися — шляхом уточнення вже відомих назв (напр., за допомогою означень або прикладок) у застосуванні до менш відомих об'єктів. При наявності синонімів, що є власними оригінальними назвами, перевага надавалася саме їм.

Часто одомашнені форми отримають власні назви, формально подібні до назв окремих видів. Окрім того, у деяких випадках назви "свійських" і "диких" відповідників певної групи (напр., "кози") виявляються омонімічними (а колись-таки вважалися один і тим самим): напр., коза свійська (рід "коза") — Capra hircus, дика коза (рід "сарна") — Capreolus; до того ж ці "кози" представляють різні родини: перша — родину бикових (Bovidae), друга — родину оленячих (Cervidae).

Ця дискусія триває доволі довго, і останніми роками вона, як не дивно, стала запеклішою. Це тему, як правило, ведуть російськомовні нетеріологи, позиція яких часто зводиться до пошуку однокорінних з російськими українських назв тварин. Власне, такі назви і наводяться як аргументація існування "усталених назв", хоча ця усталеність визначається виключно фоновими знаннями українського слова і незнання україномовної літератури, виданої до періоду ревізії українських словників в середині 20 ст.

Часто доводиться чути, що українські (названі сором'язливо "місцевими") назви звірів і назви, що є однокорінними з польськими, білоруськими чи словацькими (напр., вивірка, нориця, сарна), проте не російськими, називають "неприпустимими полонізмами". Врешті маємо в нашій славній літературі російські цілу веревичку назв звірят, писаних на український лад: "кожан" (кажан!), "гладконосі" (гладеньконосі!, а ще краще лилики!), вихухіль російська (хохуля! руська!), білобрюха білозубка (білозубка білочерева!), "соня горішникова" (вовчок ліщиновий, ліскулька!), "повчок" (вовчок!), "польовка" (полівка, нориця!), "перев'язка" (перегузня!) тощо. Годі казати про те, що у славнозвісному "Зоологічному словнику" О. Маркевича і К. Татарка (1983) пропонується як українське "волк" (!!!) для відомого усім вовка, а для вовчка — "повчок".

Повертаючись до дискусії щодо місцевих назв, варто сказати, що кожна (будь-яка) назва вихідно формується як місцева, а ще раніше — як жаргонна назва. Можна знайти чимало прикладів того, як перелічені вище жахливі русизми, введені в офіційний обіг нашими попередниками, формувалися як жаргонні місцеві назви.Очевидно простішою є ситуація з іншомовними назвами — вони відразу з'являються у нашій мові як нові поняття разом з видами, які стають відомими нам. Саме так у нас з'явилися терміни "ондатра", "єнот", "бізон" (годі вже казати про жирафів, бегемотів, кенгуру тощо). Є також чимало назв, що мають сумнівно місцеве походження (миша, лилик, тушкан, борсук, росомаха), але всі вони швидко входять в мову і є однозначними у своєму застосуванні.

Проте і тут бувають затяжні суперечки, прикладом яких є назва "єнот": всі мисливці добре знають, що мова йде про того звіра, якого зоологи називають складним ім'ям "Nyctereutes procyonoides". Саме як "єнот уссурійський" цей вид згаданий в перших публікаціях Корнєєва (1953 рік). Проте надалі в обігу з'являється російська "єнотовидна собака", яка (який!) не є собакою (Canis) і за правилами перекладу мала би бути "єнотоподібною" (а не "видною"), хоча це вже буде назва ряду (-подібні). В народі цей вид знають саме як "єнота" (і не тільки в Україні, хоча тут знову закидають на "полонізми"), проте опоненти швидко згадують "єнота-полоскуна" з "куточка дідуся Дурова", і дискусія їде по колу.

Очевидно, що назви тварин не є сталими, і розвиваються разом із мовою. Паралельно з цим йде вироблення деяких правил формування і вживання назв, а відповідно, і заміна частини назв, прийнятих у попередніх версіях цього списку. Наразі зібралось чимало уточнень і коментарів, які не наводяться тут через брак місця. Представлена тут версія списку (>>>) неодноразово обговорювалася з колегами-теріологами на щорічних теріологічних школах і під час різноманітних робочих зустрічей.

Щиро дякую Василеві Покиньчереді, Володимирові Тищенкові, Ігореві Дикому, Тарасові Башті, Костянтину Татаринову, Ігореві Дзеверіну, Миколі Біляшівському, Валентину Крижанівському, Юрію Некрутенкові, Русланові Саламатіну, Геннадію Фесенкові, Оксані Леонтієвій за цікаві та плідні дискусії щодо вживання українських назв тварин.

Загороднюк І. Контрольний список теріофауни України // Ссавці України під охороною Бернської конвенції / Під ред. І. В. Загороднюка. — Київ, 1999. — С. 202–210. — (Праці Теріологічної Школи, випуск 2).
Загороднюк І. Склад та історичні зміни фауни хижих ссавців України // Novitates Theriologicae. — 2001. — Pars 4. — С. 14–17.
Загороднюк І. Контрольний список родів і видів кажанів України // Міграційний статус кажанів в Україні. — Київ, 2001. — С. 42–46. — (Novitates Theriologicae. Pars 6).
Загороднюк І. Роди звірів східноєвропейської фауни та їх українські назви. Частина 1. Загальні положення. Комахоїдні, кажани та хижі // Вісник Національного науково-природничого музею НАН України. — 2001. — Вип. 1. — С. 113–131.
Загороднюк І., Покиньчереда В. Таксономія ссавців східнокарпатського регіону // Загороднюк I., Покиньчереда В., Киселюк О., Довганич Я. Теріофауна Карпатського біосферного заповідника. — Київ: Інститут зоології НАНУ, 1997. — С. 16–23. — (Додаток 5 до "Вестник зоологии").
Загороднюк И. В., Покиньчереда В. В. Унификация научных названий высших таксонов хордовых животных (Chordozoa, Animalia) // Доповіді НАН України. — 1997. — N 11. — С. 160–166. (pdf >>> 420 kb)
Корнєєв О. П. Визначник звірів УРСР. — Київ: Радянська школа, 1952.— 216 с.
Корнєєв О. П. Визначник звірів УРСР. — Видання друге. — Київ: Рад. школа, 1965. — 236 с.
Крижанівський В. І. Пропозиції до української номенклатури вищих таксонів та видів ссавців фауни України // Архів комісії з зоологічної наукової термінології. — Інститут зоології НАН України. — 9 стор. — (Рукопис).
Мигулін О. О. Звірі УРСР (матеріали до фауни). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1938. — 426 с.
Роддендорф Б. Б. О рационализации названий таксонов высшего ранга в зоологии // Палеонтологический журнал. — 1977. — № 2. — С. 14–22.
Сокур I. Т. Ссавці фауни України та їх господарське значення. — Київ: Держ. уч.-пед. вид-во, 1960. — 211 с.
Старобогатов Я. И. О проблемах номенклатуры высших таксономических категорий // Справочник по систематике ископаемых организмов (таксоны отрядной и высших групп) / Под ред. Л. П. Татаринова, В. Н. Шимановского. — Москва: Наука, 1984. — С. 174–187.
Татаринов К. А. Звірі західних областей України. Екологія, значення, охорона. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1956. — 188 с.
Шарлемань М. Звірі України. Короткий порадник до визначання, збірання [sic!] і спостерігання ссавців (Mammalia) України. — Київ: Всеукр. кооп. вид. союз (Вукоопспiлка), 1920. — С. 1–83.
McKenna M. C., Bell S. K. Classification of mammals above species level. — New York: Columbia Univ. Press, 1997. — I–XII+631 p.
Starobogatov Ya. I. Problems in the nomenclature of higher taxonomic categories // Bull. Zool. nomencl. — 1991. — Vol. 48, pt. 1. — P. 6–18.

[1] Якщо не слідувати цьому правилу, проте слідувати правилу типіфікації назв вищих таксонів, для роду “звичайний їжак” (Крижанівський, 2002) ми будемо змушені створити родинну назву “звичайно-їжакові” (а не “їжакові”).

[2] У версії В. Крижанівського (2002) пропонується: “Вищі таксони до ряду включно визначаються іменниками, або прикметниками, корені яких не повторюються в назвах нижчих таксонів (курсив мій — І. З.), тому граматична форма цих слів (термінів) не має суттєвого значення і не повинна бути ознакою рівня таксона”. Що не є шляхом до стабілізації назв.